Інтерв’ю начальника Хмельницької районної військової адміністрації Анатолія Катеренчука про те, як вдається поєднувати державницьку і волонтерську роботу!

ЗАВДАННЯ ТИЛУ – ПРАЦЮВАТИ НА МАКСИМУМ, – АНАТОЛІЙ КАТЕРЕНЧУК

За понад півтора року повномасштабної війни Хмельниччина стала справжнім гуманітарним тилом чи не для всієї країни, другою домівкою для сотень тисяч переселенців й великим волонтерським хабом, який щодня допомагає військовим на передовій нищити ворога.

Про те, як вдається поєднувати державницьку і волонтерську роботу, згуртовувати людей і чого бракує – журналістка ХМ-ІНСАЙД поспілкувалась із керівником Хмельницької районної військової адміністрації Анатолієм КАТЕРЕНЧУКОМ.

– Пане Анатолію, як за період активної фази війни змінились пріоритети в роботі районної адміністрації?

– Основні функції лишились тими самими. Районна адміністрація отримала статус військової, згідно з указом Президента України про введення воєнного стану та території країни. Роботи додалось в рази. І пріоритетів у нас сьогодні чимало. На мою думку, вони виконуються на 100 відсотків. Чітко розуміємо, що маємо максимально працювати для оборони держави. Йдеться про напрямок військового спрямування. Окрім того, на території Хмельницького району проживає велика кількість ВПО, які також потребують підтримки.

Ми проживаємо на відносно спокійній території, тому сьогодні активно працюємо для підтримки фронту. Аби наші військові мали все необхідне, щоби боронити державу та звільнити від ворога українську територію.

– До Хмельницької адміністрації Ви очолювали Шепетівську? Чому вирішили змінити райони?

– Насамперед, ні для кого не секрет, що я проживаю у Хмельницькому. Працюючи у Шепетівському районі, витрачав багато часу на дорогу, який я міг би провести більш ефективно з користю для жителів району. Графік в мене був приблизно такий: прокидався о 4.30, аби о 7.30 вже бути на роботі. А по-друге, я – людина команди. Коли керівництво області побачило, що всі завдання, які переді мною ставились у Шепетівському районі, ефективно виконані і була така вакансія у Хмельницькому районі, мені запропонували його очолити. Оцінюючи мою роботу, стало очевидно, що труднощів я не боюсь, а Хмельницький район досить складний та великий, переді мною поставили завдання довести до кінця усі ті процеси, які були розпочаті але не реалізовані. Я звісно ж погодився.

– З чого почали тут, кадрові зміни були?

– Насправді, до всього нового потрібно підлаштовуватись. На це було обмаль часу. Потрібно було проводити процеси, пов’язані із децентралізацією, зокрема, ліквідація колишніх районних адміністрацій. Як я вже говорив, Хмельницький район досить потужний, і до його складу увійшли 11 колишніх районів. Тому роботи вистачало, це і інвентаризація, передача майна та інші. Насправді це колосальний обсяг роботи. На нього ми витратили майже рік.

Але є багато хороших та відповідальних людей в колективі, які працюють понаднормово на результат. І це важливо. Звісно, були й такі, що не дуже совісно виконували свої обов’язки, тому з ними поступово прощаємось. Так би мовити, “оновлюємо кров” в адміністрації та шукаємо тих, хто хоче і готовий працювати в умовах війни. Вважаю, що сьогодні ми не маємо морального права просто обіймати посади та не виконувати повноцінно свою роботу. В той час, коли наші захисники перебувають на передовій і такою високою ціною виборюють нашу перемогу, ми також маємо працювати на максимум.

– Тобто, на результат?

– Так. Я людина з бізнесу і завжди звик працювати лише на результат. А просто говорити про те, чого немає – не в моєму стилі.

Знаю, що нещодавно ви отримали нагороду від Президента України   ” За оборону України”. Вона мотивує?

– Звісно. Є відчуття гордості, що бачать твої зусилля та твою щоденну наполегливу працю. Тебе бачать і розуміють, що ти робиш ті речі, які повинен робити не просто як посадовець, а в першу чергу, як громадянин України. Не хвалю себе, бо знаю, що без підтримки людей не було би цієї нагороди. А тому вважаю, що вона заслужена і надихає нас усіх працювати ще більше.

– Підтримка людей настільки важлива у роботі?

– Для мене, в першу чергу, важливі прості хороші людські відносини. Завжди потрібно розуміти, що будь-які посади – це все тимчасово. Хочеться залишити після себе багато корисного. Зустрічатись після робочого дня з людьми, не ховаючи очей, й розуміючи, що ніхто тобі в спину не скаже нічого поганого – оце дорогого варте. Завжди кажу, що до людей треба ставитись так, як би ти хотів, щоб ставились до тебе!

 До речі, на своїй сторінці у Фейсбуці неодноразово ділитесь світлинами з фронту. Як часто їздите на передову?

– Разів 15, а може й більше. Масштаб наших поїздок дуже великий. Ми не плануємо окремо вибірково один підрозділ, а намагаємось всіх охопити та всім допомогти. Постійно перебуваю на контакті з хлопцями, маю багато друзів та знайомих там. Якщо на фронті будуть успіхи, то ми тут зможемо й надалі працювати та розвиватись.

– Чому вирішили особисто їздити у такі небезпечні місця? Дехто може розцінити це як піар, скажімо.

– Щоразу, коли повертаєшся звідти, потрібно декілька днів, аби переосмислити побачене. Переосмислити, як ми живемо і що потрібно робити, аби не було того горя і біди, які ми бачимо на прифронтових територіях. Коли ми дивимось по телевізору, чи слухаємо по радіо – це одна ситуація. А коли ти там своїми очима бачиш зруйновані цілі міста, села, людей, які змушені виживати, безстрашних воїнів, то розумієш – працювати треба ще більше! Не для піару, точно! Хто сумнівається — приєднуйтесь.

Моя перша поїздка була через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді ще працював у Шепетівському районі. Поїхав, щоби підтримати наших земляків. Тому перша поїздка була саме до 88 батальйону ТРО, аби вони відчули і знали, що ніхто їх не покинув, про них не забули. І після тієї поїздки я вже зрозумів, що повинен робити.

Минулого тижня ми повернулись з чергової поїздки. Відвідали 3 танкову Залізну бригаду, 36 окремий стрілецький батальйон, 19-ту ракетну бригаду «Свята Варвара» та 86 батальйон ТРО. Головна мета – це доставка автомобілів і провізії, яка там потрібна: тепловізори, дрони, прилади нічного бачення, планшети, шини та інша амуніція. Також мав честь особисто пожати руку і висловити нашим оборонцям вдячність та передати нагороди з нагоди Дня Незалежності та Дня прапора. Сама поїздка зайняла 4 дні, спали по 3-4 години, але всі залишились задоволені. А дорогою назад уже прокручував в голові, як закрити наступні потреби.

 Хто допомагає формувати вантажі?

– Велика частина – за власні кошти. Допомагають також друзі та знайомі. Цього разу їздили разом із Сергієм Гамалієм, шоуменом Олександром Педаном та заступником начальник ОВА Володимиром Біликом. Більша частина завезеного була зібрана власними силами.

– Що захисники кажуть про допомогу? Чи вистачає?

– Є хвилина, коли можна сказати, що вистачає. Та, на жаль, ситуація на фронті може швидко змінюватись. Тому допомога ніколи не буде зайвою: чим її більш, тим краще. Точно можу сказати лише одне – зупинятись ми не маємо права. Є гуманітарні потреби, які ми можемо закривати самостійно. Але найбільше нашим хлопцям не вистачає засобів оборони і наступу, тут без допомоги міжнародних партнерів не обійтись.

– Як вважаєте, українці втомились від війни та постійних донатів?

– Напевно в кожного з нас знайдуться знайомі, які живуть, як і до 24 лютого, їх нічого особливо не турбує. Але більшість з першого дня допомагають нашій країні, допомагають ЗСУ. Звісно, людський ресурс вичерпується, економіка не в тому стані, що була до повномасштабної війни. Доходи в людей зменшуються, це впливає і на масштаби допомоги. Однак, можу сказати точно, що той, хто налаштований усіляко підгримувати наше військо, той продовжує це робити. Зрозумійте, в нас зараз немає іншого варіанту, інакше можемо втратити державу. Але й не може 1 мільйон працювати за 40.

– Які історії від бійців особисто Вам запам’ятались чи зачепили?

– Думаю, що після війни вийде не одна книга з історіями наших військових. Виокремити якусь складно, вони всі різні. Більшість — болючі. От, наприклад, днями ми передавали нагороду діткам загиблого Івана Гаврилюка з Красилівщини. На зустрічі був і його побратим. Вони були із полеглим на одній позиції. Іван загинув, як справжній герой, самовіддано рятуючи побратима під час обстрілу. Чи, наприклад, історія про моїх односельчан. Два брати, багато років проживали за кордоном й повернулись додому захищати країну. Зараз один з них у ворожому полоні, інший – отримав поранення та тепер не бачить. Кожна з цих історій має свій біль, бо за ними наші люди та їх долі.

– Велика ціна нашої боротьби за свободу…

– Надвелика! Практично найважче, що є в моїй роботі – це передати нагороду загиблого героя його рідним. Треба підібрати слова, які могли б їх підтримати. Саме у такі моменти розумієш, що жодні слова і нагороди не замінять сина, батька, чоловіка, брата. Тому ми повинні пам’ятати кожного нашого захисника і цінувати те, що люди віддали найдорожче за свободу України – своє життя і здоров’я.

– Як із соціалізацією ветеранів у Хмельницькому районі?

– Робота ведеться постійно. Ми розуміємо, що кількість ветеранів буде великою. Боюсь називати якісь цифри, але, за попередніми підрахунками, близько 50 000 на Хмельниччині. Ми постійно спілкуємось з військовими частинами, які відвідуємо, знаємо про поранених та демобілізованих. Також співпрацюємо з громадськими організаціями. Сьогодні за ініціативи Президента України на базі районних військових адміністрацій створюються ветеранські хаби. Будуть створені окремі структурні підрозділи для роботи з ветеранами. Надалі у кожній громаді будуть призначатись відповідні люди, які цим займатимуться. Наразі вибудовуємо модель цієї структури, аби вона була максимально ефективна та проста на практиці.

– Поточну роботу також ніхто не скасовував…

– Звісно. Тому працюємо понаднормово. Але ж розуміємо, що по-іншому зараз бути не може. На фронті ж немає вихідних чи робочого графіку.

Попри всі виклики поставлені нам завдання завжди виконуються. Два рази на місяць проводжу особистий прийом громадян в Хмельницькій районній військовій адміністрації. Окрім того, здійснюю виїзні прийоми. Більшість питань вдається вирішити з жителями на місці. Немає такого, що когось лишаємо без допомоги. Також підтримуємо переселенців, і юридично, і всім необхідним.

– А бізнес? Що потрібно, щоби зберегти його і покращити роботу?

– З представниками бізнесу потрібно завжди комунікувати. Органи державної влади повинні активно співпрацювати з підприємцями, адже це наша економіка. Крім того, вони дуже активно допомагають гуманітарно. З їх сторони — має бути чесна діяльність, максимально відкрита, заробітні плати мають виплачуватись офіційно, адже це податки, які спрямовуються в підтримку ЗСУ. Нещодавно, ми з очільницею Головного управління ДПС у Хмельницькій області Іриною Зленко зустрічались із представниками бізнесової спільноти Хмельницького району. Там ми й визначили, у якому напрямку треба працювати далі.

– Хто є найбільшою підтримкою для Анатолія Катеренчука?

– Моя найбільша підтримка – це родина, моя дружина та діти. Їхня віра додає мені сили, особливо це було відчутно у перші дні війни. На мою пропозицію виїхати з України вони відмовились та залишились зі мною. На роботі — певна річ, колектив, наша спільна робота. А також моє керівництво, яке в мене повірило й дало можливість себе реалізувати на цій посаді.

А загалом, ми сильні, бо маємо те, чого бракує нашим підлим сусідам – єдність нації. Для того, щоби перемогти російських окупантів, потрібно ще більше об’єднуватись та разом протистояти. Ворог намагається усіляко влаштувати розбрат в нашій країні, постійно підливаючи олії у вогонь, в тому числі через інформаційні ресурси. Ми ж маємо бути мудрими та єдиними. Тільки так переможемо. Все буде Україна!

Єлизавета Сергієнко, фото з архіву Анатолія Катеренчука