З майстра по червоному дереву — в мисливця на окупантів

48-річний стрілець роти охорони одного з відділів Хмельницького районного Територіального центру комплектування і соціальної підтримки молодший сержант Андрій Скоринський майже рік відвоював на Вугледарському напрямку. Каже, що й сьогодні його місце там, в окопах, з побратимами на «нулях», однак рішення військово-лікарської комісії було безапеляційним — НІ!

Про те, як і де зустрів звістку про широкомасштабне вторгнення росії в Україну, про будні на «нулях» єгерів окремої бригади імені Олекси Довбуша, контузії, поранення, про ліки, які найкраще допомагають нашим захисникам одужати та впевнено тримати в руках зброю, він розповідає читачам АрміяInform.

Минуло десь із пів року, як Андрій пропрацював у Литві майстром з оброблення червоного дерева. Каже, що 24 лютого рано-вранці подзвонили друзі й сказали: «В Україні почалась війна!».

— Я так трішки ошелешено відповідаю, що війна в Україні точиться з 2014-го, й перепитую: ви зараз про що!? А вони мені: «росія бомбить ракетами Київ, Харків, Одесу, Львів, і по Хмельниччині вже прилетіло!». Поспіхом позакривав усі свої справи й вирушив додому. Доки їхав, думав багато про те, скільки ще ненажерливий москаль буде пити нашу кров. Не за себе турбувався, а більше про доньку, якій уже майже 18 тоді було. Намагався заглянути у завтрашній день та відмовлявся вірити, що у 21-му сторіччі в центрі Європи одна країна відкрито піде великою війною на іншу, — пригадує Андрій.

Повечір’ям 5 березня він ступив на рідну землю, де народився і виріс. Прийшов додому, міцно обійняв дружину з донькою. Сіли родиною вечеряти, і тут… маленьке довгоочікуване сімейне свято перериває тривожний вій сирени, й вони чешуть в укриття, у погріб, який сама, без чоловіка, дружина встигла дбайливо облаштувати, мов другий дім.

— «А що ж ти хотів!» — каже мені дружина. «Ми тут тепер багато часу проводимо. Сам розумієш, русня лупить по важливих об’єктах, а у нас, у Волочиську, машинобудівний завод, залізнична станція, а це ж для них цілі номер один». Ми просиділи в укритті години зо три. Тривога вже минула, та в маленькому погребі, між дубових бочок із соліннями й банками закруток, які ми всі втрьох заготовлювали влітку та восени, нам було комфортно, добре, затишно. Я сказав своїм дівчатам, що з самого ранку беру всі необхідні документи і йду до ТЦК. Якщо знову не візьмуть до війська, як це було у 2014 і 2015 роках, поїду в обласний центр комплектування, до головного начальника, чи в тероборону піду.

6 березня все пройшло за його планом. Андрій прийшов до територіального центру комплектування, показав документи, пройшов попередню співбесіду, там якраз набирали команду мобілізованих до окремої єгерської бригади.

— Я строкову служив у піхоті з 1992 по 1994 роки, навчальний центр в «Десні» пройшов, потім служив у батальйоні забезпечення навчального процесу Київського інституту Сухопутних військ, сам ніби трохи стежив за військом у новинах, а хто такі єгері — не знав і не чув! Питаю в офіцера, а єгерська бригада — це що ще за структура? Він каже мені: «Єгері — це мисливці на ворога в лісах і болотах, бригада у складі Сухопутних військ». О, думаю, мені підходить. Пройшов медичну комісію, забіг на годинку додому, зібрав необхідні речі, обняв своїх дівчат і погнав назад.

О 18:00 ми вже автобусами виїхали на Рівненський загальновійськовий полігон на збір, формування підрозділів і бойове злагодження. Там я навчався на кулеметника, а потім і гранатометника. Ми щодня з раннього ранку до пізнього вечора вивчали військову науку: основи загальновійськового бою, тактику дій малих підрозділів, вправлялися у стрільбі з автомата, з гранатомета, кидали гранати, рили окопи, вчилися орієнтування на місцевості, тактичної медицини тощо. Через неповні три тижні ми вже були на Донеччині, в районі населеного пункту Шахтарське, що на Вугледарському напрямку, — розповідає молодший сержант і пригадує своє перше бойове хрещення.

— По-темному ввечері 23 березня наша рота зайшла на свіжий рубіж біля селища Золота Нива, що між Вугледаром та Великою Новосілкою. До ранку ми окопались добряче. А наступного дня о 12:00 на нас із відстані десь у кілометр посунули шість ворожих танків. Ворог був упевнений, що в цій місцині нікого проти нього немає. Підпустивши танчики на ефективну для пострілу з гранатометів відстань, ми два з них одразу спалили вщент, а екіпажі, що вціліли, добивали зі стрілецької зброї. Решта «коробочок» від такої несподіванки вирішили змінити напрямок свого прориву на 30-40 градусів праворуч відносно свого руху. А там на них чекали сусіди по нашому лівому флангу, морпіхи з окремого батальйону, й знищили решту чотири. Бракує слів, яке то було задоволення, яка нас огорнула ейфорія й гордість! Хотілося танцювати і співати…

Розповідаючи про будні єгерів в окопах, кулеметник неодноразово з вдячністю згадує про своїх бойових побратимів, з яким від першого дня стояли плечем до плеча, стримували й нищили ворога. Вперті козаки були, казали: «Стоїмо до останнього, щоб ні одна падлюка не пролізла». Так само гордо розповідає про своїх командирів — про взводних, ротного «Дельфіна» й комбата «Шума», які часто власним прикладом, разом із солдатами лупили з кулеметів, гранатометів, відважно воювали й відбивали атаки орків.

— У 20-х числах травня нашу бригаду перекинули ближче до Вугледара, під Павлівку, де були важкі бої. Поруч сусідами стояли хлопці з «Айдару». Ми підготувались і провели на початку червня успішний штурм Павлівки. Добре запам’ятав, що тоді ворог втратив майже 400 вбитими і 123 окупантів ми взяли у полон — приємний бонус. І знову бойові будні: 05:50 — десяток чи півтора прильотів зі ствольної або реактивної артилерії, 06:00 — дві вертушки завдавали ударів, через годину, о 07:00, — дві «Сушки» били по нас, у проміжках між роботою авіації як не «Васильок», то арта, танчики — і так щодня. Орки під прикриттям свого вогню шукали шпарини, аби десь пролізти. Ми їх виявляли, вкладали навічно. Вони лізуть — ми їх косимо — класна робота. Найгірше в тих буднях — втрати побратимів, найкращих із найкращих…

Розповідаючи про тактику наших дій, Андрій Скоринський каже, що в денну пору доби вони чатували на позиціях, в окопах і на «спостережниках». Відбиваючи атаки ворога. Вночі малими групами заходили під самісінький ніс москалів, займали рубіж, окопувались до ранку, облаштовували укриття.

— На ранок робимо їм «приємний» сюрприз — лупимо вражину, не даючи йому голови підійняти. На «нулях» ми мінялися три доби через три. Це було розумно, бо голова твоя має бути свіжою, око метким, вуха насторожі, організм, як стиснута пружина. Вони ж лізли, як зомбі, групи з 15-20 орків перли щодня або на наші позиції, або на сусідів. Відсікали, клали всіх. За ними піднімалися інші 15-20, ми їх знову нищили, і так — до вечора!

Окремі слова вдячності від наших єгерів закордонним партнерам України, які допомагають нам озброєнням і технікою. Особисто випробував у роботі великокаліберний кулемет Browning M2 — хороший, безвідмовний агрегат, шведський гранатомет Carl Gustaf — суперова штука, гарно б’є. Добре палять броню протитанкові ракетні комплекси NLAW, дякуємо і польським братам за зручні багатозарядні 40-мм гранатомети RGP-40.

Розповів Андрій і про день, коли смерть була від нього зовсім поруч — під ногами.

— 29 травня я запам’ятаю на все своє життя. Ранок розпочався традиційно — з артобстрілів наших позицій, потім вертольоти і Су-25 відстрілялись по нас, а від 7-ї ранку підрозділ щедро поливали пачками мін з «Васильків» та 120-мм мінометів. Кожні півтора-два метри падала й рвалась міна. Десь близько 12:00 я сидів в окопі, втискаючись спиною в ґрунт, аж раптом 120-та міна влетіла між моїх ніг у землю, порвала мені берці, та… не зірвалась!. Відтоді я вважаю цю дату своїм другим днем народження…

Бойові будні на «нулі» не минулися без наслідків для здоров’я воїна. У жовтні в одному з боїв він дістав важку травму хребта внаслідок вибухової хвилі від прильоту артилерійського снаряда.

— До того в мене вже було кілька контузій. Та ми з побратимами не звертали на подібні речі особливої уваги. Перші кілька днів чи тиждень — найважчі. Паморочиться і болить голова, свистить у вухах, нудить. Потім відійшов-отямився трохи, умився холодною водою, і знову на 3 дні на позиції! Найкращі ліки для українця від контузій і хвороб на «нулі» — це бойовий азарт, коли ти притулився щокою до приклада, оком через коліматорний приціл шукаєш — де воно? Знаходиш, і рахуєш: «три»…, «два»…, «один»… — останні секунди існування кремлівського окупанта на цьому світі. Потім затримуєш дихання і синхронно, з промовлянням на видиху цифри «нуль» — випускаєш із кулемета коротку чергу. Орк, підкинувши ноги, падає і гаряче, навічно обіймає донецьку землю. А коли горить підбита тобою з гранатомета бронемашина чи танк, а з них у метушні вискакує палаючий екіпаж і ти його добиваєш з кулемета — то найдієвіша панацея від усіх недуг…

— 14 жовтня, якраз у День захисників і захисниць України, вибуховою хвилею від прильоту артилерійського снаряда мені роздробило два спинні хребці та лівий лікоть. Два уламки з роздроблених хребців зайшли у спинний мозок. Я не міг ні стояти, ні сидіти, ні лежати. Біль був непогамовний. Я потрапив у шпиталь спочатку в Петропавлівку, потім у Дніпро, доліковувався вже у Хмельницькому. У грудні знову повернувся на позиції, до своїх. Та то вже був не той бравий молодший сержант Скоринський. Біль у спині й у лікті не давав можливості бути повноцінною бойовою одиницею злагодженого колективу єгерів, де не місце слабким і кволим. У січні 2023-го я знову загримів у госпіталь. Тоді вже військово-лікарська комісія безапеляційно констатувала — що не боєць я, порекомендували звільнятися зі служби взагалі або, якщо маю таке бажання, шукати нове місце інструктором чи десь у ТЦК та СП, — каже воїн.

З кінця лютого молодший сержант Андрій Скоринський продовжує військову службу на посаді стрільця в роті охорони відділу Хмельницького районного ТЦК та СП у рідному Волочиську. Він і далі тримає в руках зброю, а на лівому рукаві його зимової куртки красується нарукавний знак батальйону окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.